30/06/2025
Свинки Христинки 🐷
⠀
Христина сиділа на підвіконні, тримаючи в руках недопалок і кружку кави, що бзділа, як розчавлені мрії. Її двадцять років були як старий вініл: подряпаний, але з унікальним саундом (або сосаундом, як колись зауважив її друг Діма). Вона дивилася на київське небо (хоча хотіла на "київський тортик), де хмари нагадували розмазану туш на очах її улюбленої рок-діви (або рок-рака, Христинка точно не пам'ятала) Іванни Кошкіної — богині всіх тих нещасних, хто мріє про свободу, мільйон мільярдів підпиздників в інсті і фотку з кумиркинею, щоб вий*бувацця. У кімнаті за спиною гудів синтезатор, на полицях тулилися свинки: керамічні, плюшеві, навіть одна з кривим оком, яку Христина жартома називала Олег. Її колекція була її маленьким протестом проти гнилого світу, де люди ховають справжні обличчя за масками лицемірства та псевдоправильності.
⠀
— Ти знову куреш? — Віка, сусідка по квартирі, зайшла до кімнати, тримаючи в руках пакет із супермаркету. — Твої легені скоро будуть як той твій синтезатор: потужно гудітимуть, але замість мелодії – среньк-среньк.
⠀
— Мої легені — це рок-н-рол, — пафосно паріровала Христина, пускаючи дим кільцями кальмара. — І взагалі, краще курити, ніж будь лицемірною с*чкою, яка постійно всіх зай*бує "давай зберемося компашкою на шашлики", а сама зливається в останній момент.
⠀
Віка фиркнула, викладаючи на стіл пачку чипсів і банку "Львівського".
⠀
— О, подаруночок? — Христина оживилася. Її мова любові — подарунки. Навіть дрібничка (крім пісюна, звісно) могла зробити її день. — Ти знаєш, як мене підкупити.
⠀
— Це не подарунок, це я просто не хочу сама жерти. — Віка закотила очі, але посмішка видавала її. — До речі, ти йдеш сьогодні на "Урсус"? Там знову всі наші будуть – Мстислав, Микола, Ксюша, Діма. Кажуть, хтось із відомих загляне.
⠀
UrsusPoetry / Київ літературний — це було святе. Поетичні вечори, де творча молодь пила дешевий крафтовий ром, читала вірші й відчувала себе на мить частиною чогось більшого. Хто не ходив на "Урсус", той, за негласним правилом, був "не в темі". Христина зневажала таких людей. Їй здавалося, що вони просто бояться бути собою, ховаючись за сірою повсякденністю, нудними офісами, блдськими тіндерами і порнхабом.
⠀
— Звісно, йду, — сказала вона, струшуючи попіл у попільничці у формі свинки. — Може, Іванна Кошкіна заскочить? Я б продала душу за фоточку з нею, не кажучи вже про щось більше.
⠀
На «Урсусі» було гамірно, як у вулику, де бджоли нахярились абсенту й почали п*здитись, бо не могли визначитися, хто крутіший: Модільяні чи Дега. Христина стояла біля сцени, тримаючи келих із чимось темно-рожевим, що пахло, як вірші бездарного графомана з нарцистичним розладом, але смакувало, як солоденька журавлинка. Її інтимні вірші, що пахли червоними "Прилуками" й антидепресантами, завжди викликали шепіт у залі. Сьогодні вона читала про любов, яка була як лайк в інсті від знайомого бидло-альфача: виглядає мило, але в глибині душі ти знаєш, що він втіхаря їб твою кращу подругу.
⠀
— Класно, але надто меланхолійно, — кинув їй після виступу якийсь хлопець із бородою, що нагадувала гніздо лелеки. — Може спробуєш написати щось веселіше?
⠀
— Веселіше? — Христина звела брову, наче він запропонував їй заспівати "Despacito" на вечорі готичних балад. — От у цьому й проблема, що більшості мужиків усе тільки хіханьки, хаханьки й траханьки. А потім ниєте: "Чого всі жінки такі злі?" І справді — чого?
⠀
Бородач пирхнув і відійшов, а Христина відчула, як у грудях закипає злість. Чому люди не можуть бути трішки усвідомленішими? Чому завжди треба прикидатися, що ти щасливий, успішний, "нормальний"? Їй хотілося кричати, але замість цього вона дістала сигарету й пішла в святую святих – мороківську курилку, де її вже чекали Ксюша, Аня, Женя та Бораціо.
Там, на дивані, вона побачила ЇЇ. Іванна Кошкіна, у своїй фірмовій шкіряній куртці й із посмішкою, що могла розтопити льодовики, розмовляла з кимось із організаторів. Христина застигла. Серце калатало, ніби воно — барабанщик гурту Slipknot. Вона дістала свій старенький андроїд, щоб зробити фото, але пальці тремтіли, і камера сфокусувалася на суворому обличчі якогось африканського божества замість Іванни. "Ну пиздець", — подумала Христина.
⠀
— Гей, ти ж Христина, так? — раптом гукнула Іванна, помітивши її. — Я чула твій виступ. Дуже круто, ріл.
⠀
Христина відчула, як земля під ногами перетворюється на полуничне желе. Вона намагалася щось сказати, але вийшло лише:
⠀
— Е-е… можна з тобою фотку?
⠀
Іванна розсміялася, і в ту мить Христина зрозуміла, чому її пісні такі живі: у цій жінці було щось справжнє, без фальші. Вони сфотографувалися, і Христина, тримаючи телефон, відчувала себе так, ніби щойно виграла Оскар.
⠀
Але драма почалася, коли вона повернулася в зал. Її синтезатор, її вірний друг, на якому вона грала свої пісні, зник. Просто зник. Хтось із "творчої молоді" вирішив, що може його "позичити". Христина відчула, як у горлі застряг клубок. Це був не просто інструмент — це була її душа, її спосіб остаточно не поїхати дахом на фоні всього того п*здєца, що коїться в Україні... Вона відкладала на нього рік...
⠀
— Хто це зробив? — гаркнула вона на весь зал. Усі замовкли. — Ви тут усі такі "щирі", такі "творчі", а крадете, як останні щурі!
⠀
Вона вибігла на вулицю, відчуваючи, як сльози пекли очі. Антидепресанти не допомагали, сигарети не допомагали. Вона сіла бордюр біля "Мороку", обхопивши голову руками. Їй і без того було х*йово – нема чим платити за хату, хлопець втіхря пой*бує кращу подругу, війна, а тепер ще й це...
⠀
І тут вона почула кроки. Іванна Кошкіна сіла поруч, тримаючи в руках… її синтезатор.
⠀
— Один придурок думав, що це "нічиє", — сказала Іванна, посміхаючись. — Я його трохи налякала. Тримай, рок-зірочко.
⠀
Христина розсміялася крізь сльози. Вона взяла синтезатор, і в ту мить відчула, що світ не такий вже й паскудний. Іванна дістала з кишені маленьку фігурку свинки — крихітну, з рожевим бантиком.
⠀
— Це тобі. Я чула, ти колекціонуєш, — підморгнула Іванна. — І не здавайся. Пиши свої пісні. Вони круті.
⠀
Христина стиснула свинку в руці, ніби тримаючи гранату перед кидком. Подарунок. Її мова любові. І в ту мить їй стало начхати: лицемірство, крадіжки, весь цей бруд — просто фоновий треш, який не заглушить її синтезатор. Її музика, її вірші, її свинки — це був її панк-рок, її середній палець світу, що намагався її загасити.
⠀
Тієї ночі Христина заслухала Кошкіну до чорних дір: "Єбть, вона ахєнна... мдаааа..." Але найбільше врізалась у серденько пісня "Я недостатньо артистична (яна)" — це була така жиза жизова для Христини на той момент. Під цей вайб у неї народилась ідея для нового хіта, який стовідсотково всіх роз'їбе на урсусі — про дівчину, яка смалила зірки, як Снуп Дог, і бісилась під синтезатор, кидаючи зухвалий сміх, наче цеглину, в обличчя світу, який намагався її зламати та привласнити. Але х*й цьому патріархальному аб'юзеру...
⠀
О таааак... так і буде, думала про себе Христинка посміхаючись, як свинка Пеппа... Кошкіній точно сподобається... 🚬
⠀
🗣️ Автор: Тимофій Сніжкевич
⠀
#іваннакошкіна #морокбар
